Поняття “лікар загальної практики або сімейний лікар” склалось еволюційним шляхом у конкретних умовах історичного відрізку часу, коли лікарська допомога здійснювалась в індивідуальному комерційному порядку. В результаті цього утворився стійкий контингент пацієнтів, у яких сформувалось уявлення про доцільність звернення виключно до “свого” лікаря. Це лікар, якому вони повністю довіряли, в основному, завдяки впевненості в його професіоналізмі та індивідуальних якостях. У таких умовах лікар одночасно став і сімейним лікарем, і лікарем загальної практики, оскільки йому доводилось мати справу з усім спектром патології, що мала місце у пацієнтів, яких він обслуговував.
Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати, як таку, яка забезпечує тривалу опіку за здоров’ям громадянина і всіх членів його сім’ї незалежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму, у всі періоди життя людини.
Лікар загальної практики - сімейний лікар повинен добре розуміти, як сім’я впливає на здоров’я пацієнта, і як здоров’я пацієнта відображається на його сім’ї. Співробітництво із сім’єю передбачає, що з боку медичних працівників існуватиме розуміння і поважне ставлення до емоційних переживань і наслідків, які обов’язково виникають при захворюванні одного з членів сім’ї.
Обов’язок сімейного лікаря – надання первинної медичної допомоги будь-якому хворому, незалежно від його віку та статі. Всебічний підхід сімейного лікаря до хворого пацієнта нерідко може стати підставою для висновків, які значно відрізняються від висновків, отриманих при односторонньому, вузькоспеціалізованому медичному підході.
За штатним нормативом в сімейній медицині передбачена 1 посада сімейного лікаря на 1500 осіб дорослого і дитячого населення в містах та на 1200 осіб – у сільській місцевості. Всесвітня організація сімейних лікарів висуває 6 основних вимог до сімейного лікаря:
1. Надання первинної медичної допомоги: вміння проводити первинне обстеження пацієнта; координація діяльності вузькопрофільних фахівців, залучених до допомоги пацієнту;
2. Особлива увага до інтересів пацієнта: вміння встановлювати продуктивні відносини з пацієнтом і використання цих навичок в роботі з хворим; забезпечення безперервності надання медичної допомоги тривалий час.
3. Вміння вирішувати певні проблеми пацієнта: прийняття рішення на основі знань про захворювання та поширеність даної патології серед даної групи населення; лікування хвороб на ранніх стадіях та негайне надання допомоги за нагальної необхідності.
4. Комплексний підхід: одночасне лікування як гострих, так і хронічних станів пацієнта; організація для пацієнта необхідних оздоровчих і лікувальних заходів.
5. Соціальна спрямованість: узгодження потреб окремих пацієнтів з потребами всієї групи, що обслуговується та ресурсами, що наявні.
6. Цілісне уявлення про захворювання: вміння застосовувати біо-психо-соціальну модель з урахуванням культурних та екзистенціальних аспектів життя людей.
