Завершився обласний заочний конкурс творів-роздумів (есе) “Що я знаю про свою майбутню професію?” серед учнів 9-10 класів загальноосвітніх навчальних закладів Хмельницької області.
На участь у фіналі конкурсу було представлено 28 кращих робіт учнів - переможців півфіналів. За рішенням журі переможцями конкурсу стали: Самко Максим (м.Деражня), Лавренюк Олександр (Дунаєвецький район), Хміль Олег (Старосинявський район), Пасічник Анастасія (Шепетівський район), Баблонюк Андрій (смт.Ярмолинці).
Почесне друге місце виборола Петровська Діана (Волочиський район), третє місце поділили Ковбасовська Вікторія (Білогірський район), Гуменюк Олег (Красилівський район) та Васін Максим (м.Хмельницький).
Сподіваємося, що роботи наших конкурсантів допоможуть всім школярам зробити свій важливий життєвий вибір. Призові твори можна переглянути нижче.
І місце
Твір-роздум (есе)
«Що я знаю про свою майбутню професію?»
Виконав: Баблонюк Андрій Васильович,
учень 6-го класу гімназії
Ярмолинецьког НВК смт.Ярмолинці
Медицина - воістину найшляхетніша з усіх мистецтв.
Гіппократ.
Яка прикрість, якщо на порозі дорослого самостійного життя підліток ще не визначився, якою стежиною крокувати, ким бути. Я визначився давно. Ще з дошкільного віку я несміливо твердив, що буду лікарем. Як тільки і хто тільки мене не спокушав - і жартома, і всерйоз - принадами професій пожежника, космонавта, а пізніше - менеджера, фінансиста, політика, я залишався непохитним! Хіба що з часом уточнював: лікарем-кардіохірургом.
Важко сказати, чому я так обстоюю саме цю стезю у майбутнє. Можливо, тому, що перед очима постійний приклад мами, лікаря-отоларинголога. Кваліфікований спеціаліст широкого профілю, ерудована особистість, щира, оптимістична, впевнена у собі людина, матуся поспішає до хворих і вдень, і вночі, і у будні, і у свята. Я давно зрозумів, що доктор - це не професія, це спосіб життя - напруженого, активного, відповідального. Медик, як військовий, завжди на посту, на фронтах безкомпромісної війни з хворобами, антисанітарією, забобонами, невіглаством. Лікар завжди на передовій боротьби за здоров’я людства!
Із славетними іменами легендарних цілителів мене познайомили книжки. Самовіддана діяльність Гіппократа, Авіценни, М.В. Скліфасовського, В.П. Філатова, О.О. Богомольця, М.М. Амосова полонили мою уяву, відшліфували пріоритети, остаточно утвердили у спеціалізації кардіолога. Незначний, здавалося б, меркантильний момент залишив глибокий слід у душі й пам’яті: М.М. Амосов із відряджень привозив не модне закордонне шмаття, а витрачав валюту виключно на придбання новітньої кардіохірургічної апаратури, яку вдосконалював й використовував у роботі. У радянські часи така поведінка дорівнювала подвигу.
Лікарем може стати лише наполегливий, бо навіть вчитися доводиться не п’ять, як у більшості наших вузів, а сім років. Та що сім - все життя. І я поступово готуюся до майбутньої праці й навіть маю позитивні результати власного лікування. Я досить вправно вмію надавати першу медичну допомогу, вводжу катетер у вену, ставлю крапельницю, даю уколи, обізнаний з багатьма ліками, медичними інструментами, апаратами.
Медицина - це і серйозна, потрібна наука і мистецтво. Досліджувати збудників хвороб у лабораторіях, шукати ефективні ліки, знаходити засоби продовження віку людини до 120-150 років, долати Еболу, СНІД, цукровий діабет, інсульт, ставити надійний заслін респіраторним захворюванням, алергії, та навіть викорінювати коросту, грибкові інфекції - благородне першочергове завдання лікарів. Медичні технології постійно вдосконалюються: вчені
працюють з геномом людини, вирощують ембріони, створюють досконалі біопротези, трансплантують органи.
Я мрію позбавити людей від інфарктів, кардіосклерозу, стенокардії, гіпертонії, спровокованих напруженими ритмами сьогодення, стресами, малорухомим способом життя та нераціональним харчуванням. Адже саме серцево-судинні захворювання стоять першими у списку смертельних небезпек.
Є й недоліки у нашій медицині, як і у будь-якій галузі, що розвивається. Це й мізерне фінансування, й застаріле приладдя у сільській місцевості, і мізерні зарплатні. Але її найцінніший скарб не технології, а безкорисливі, віддані справі ескулапи, які допомагають пацієнтам і засобами науки, і добрим словом, щирістю, увагою. Наші цілителі не боги, але богам рівні, бо зберігають найдорожче, що є у кожної людини - здоров’я. І я прагну стати до лав цих шляхетних рятівників у скромних білих шатах, щоб опанувати благородне мистецтво служіння стражденним.
Конкурсна робота
Твір-роздум (есе) «Що я знаю про свою майбутню професію?»
Виконав: Лавренюк Олександр Костянтинович
Учень 10 класу Рахнівського НВК
«ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ» Дунаєвецької міської ради
Моя майбутня професія - прикордонник
Я ніколи не замислювався над тим, ким бути. Завжди, з раннього дитинства, знав: буду військовим. Коли, дивуючись, мене запитували, чому, я відповідав: «Бо я чоловік!»
Дивувалися, тому що в нашій родині немає військових: хлібороби з діда- прадіда. Але всі служили у війську: і батько, і всі дядьки, і дід Петро. Ще зовсім малим я переглядав татів «дембельський» альбом - і захоплювався хлопцями у військових одностроях: які вони гарні, підтягнуті, а ще веселі, дружні! Можливо, через те, що в Кривчику мало дітей і мені ні з ким було гратися, я трохи заздрив тим хлопцям з фотокарток: вони завжди разом, їм ніколи не буває самотньо й сумно. Вони займаються спортом, мають добру фізичну форму, акуратні стрижки, гарно вдягнені - я мріяв опинитися серед них.
Тепер, коли я вже дорослий і маю обирати свій життєвий шлях, я уважніше приглядаюся до вибору професії. Адже фах - на все життя. Потрібно добре все зважити, оцінити свої здібності й можливості, щоб не було фальстарту в професійному марафоні.
Зараз військовий - це не просто професія. Коли в країні війна, до війська мають іти всі чоловіки - якщо вони справжні чоловіки, патріоти, оборонці рідної землі, захисники своєї родини й Батьківщини.
То чи вартий я високого звання воїна - захисника? Чи не зганьблю свій рід? Чи зможу стати офіцером - професіоналом? Оцінюючи свої фізичні якості й можливості: не скажу, що я богатир, але щодня займаюся спортом, бігаю, непогано граю в футбол, волейбол, маю оцінки високого рівня з фізичної культури. Крім того я захоплююсь математикою й фізикою, маю непоганий багаж знань з історії, літератури, української та англійської мов. Розумію, що цього недостатньо, та маю надію вивчити все необхідне в найкращому навчальному закладі, до якого мрію вступити - у Хмельницьку національну прикордонну академію Збройних сил України імені Богдана Хмельницького.
Так, я хочу стати саме прикордонником! Що може бути почеснішим і більш необхідним, ніж охороняти кордони держави? І зараз, під час війни, і коли настане мир, прикордонники завжди мають бути насторожі. їхнє завдання - слідкувати, щоб державний кордон не перетинали без дозволу, не провозили заборонені речі: зброю, наркотики, алкогольні й тютюнові вироби, певні продукти харчування, незадекларовані цінності (валюту, твори мистецтва, ювелірні вироби). Щоб не було спроб провезти викрадених дітей, також дорослих людей - для рабського використання або з метою торгівлі органами, нелегальних працівників. Я хочу рятувати цих людей і запобігати злочинам. Знаю, що моя робота може бути небезпечною, але , упевнений, в академії мене навчать, що робити в критичних ситуаціях.
Серед «плюсів» моєї майбутньої професії також те, що вона зараз дуже актуальна, а тому добре оплачується: держава почала шанувати військових. Ще мені подобається, що я не сидітиму на одному місці: прикордонник - робота рухлива й не нудна. Дуже важливим (мабуть, інші хлопці мене зрозуміють) є володіння зброєю. А мама мріє, що в казармі я навчуся відповідальності, терплячості, мужності — і гарно застеляти ліжко.
Якщо ж без жартів, то я справді вірю в те, що бути військовим не тільки почесно, відповідально, необхідно для держави, а й цікаво, захоплююче і престижно!
Конкурсна робота
Твір - роздум (есе)
«Що я знаю про свою майбутню професію»
Виконала: Пасічник Анастасія Вадимівна,
учениця 10 класу Плесенської ЗОШ
І-ІІІ ступенів с. Плесна, Шепетівський район
Що я знаю про свою майбутню професію?
Питання про вибір майбутньої професії мені доводилося чути протягом усього життя (мені - п’ятнадцять), спочатку всім було цікаво чути у відповідь «лікарем», а пізніше з уст дівчинки незвично звучало: «...коли я виросту, буду трактористом, як мій дідусь...». Та з особливою частотою питання про вибір професії посипалися зараз: у десятому класі, коли я за один крок до зустрічі зі своїм майбутнім... Проте, якщо добре подумати, то відповідь на це запитання, чомусь, постійно була різною. Чи то я така не постійна у своєму виборі, чи то з віком розумію, яка тепліша душі, а не кишені. Тож яка моя справа життя? Яку професію я хочу здобути?
Після тракториста було ще в моєму списку варіантів із двадцять: принцеса, дружина президента, рожева фея, яка легким рухом руки виконує будь-яке бажання, кондитер, перукар...Але все змінилося, коли я пішла в перший клас. Мій довжелезний список відразу скоротився до одного пункту. З того часу я впевнено і гордо всім відповідаю, що хочу бути вчителем! У когось після моєї відповіді очі збільшувалися до «п’яти копійок», хтось загадково усміхався, а за усмішкою ховалося щось на зразок: «Воно тобі треба...?» чи «Це не вдячна справа, шукай щось інше»...
А я вважаю, що кращої професії годі й бажати. Звісно, багато хто зі мною не погодиться, і це - їхнє право, та для мене - це справа всього життя, моя мрія. І я все про неї знаю!
Я знаю, що вчитель - це людина, яка виховує майбутнього лікаря, тракториста чи президента. Це людина, яка сіє зерна добра і любові в чисті душі маленьких громадян, поливає їх щирим, теплим українським словом і проростають вони гарними вчинками. Це людина, яка закладає фундамент майбутніх великих відкриттів у науці чи техніці. Це людина, яка знає ціну дитячим перемогам і поразкам, яка відкриває увесь світ учням із-за шкільної парти (і для цього їй зовсім не потрібен безвізовий режим)...Саме вчитель вміє однаково любити своїх і «чужих» дітей. Саме він до півночі перевіряє зошити, сидить над конспектами, шукає різні цікавинки, щоб нам, учням, щодня із задоволенням хотілося йти у храм науки, який так вміло збудований саме вчительськими руками. Учитель - це та моя маленька рожева фея, пам’ятаєте, яка легким рухом руки виконує будь-яке бажання...
Учитель - це професія, яка мені до душі. Це моя мрія. Я сподіваюсь, що вона здійсниться і у недалекому майбутньому я вперше зайду в клас і скажу: «Добрий день, діти. Я ваш учитель...».
Конкурсна робота
Твір-роздум (есе)
«Що я знаю про свою майбутню професію»
Виконав:Самко Максим Юрійович,
учень 10 класу ЗОШ №2 м. Деражня
Вибір професії для хлопця, якому п’ятнадцять, - це досить складна тема. Чому? Мабуть тому, що ще немає життєвого досвіду. Натомість є приклади власних батьків та їхніх друзів, а також відомих людей, що самореалізувалися та стали успішними.
Робота - це не тільки спосіб заробляння грошей, в цьому є і моральна складова, адже день у день ми проводимо не менше восьми годин на роботі. Тому вона стає невід'ємною частиною нашого життя, а якщо не приносить задоволення, то і зароблені гроші не будуть нас тішити.
Куди ж піти вчитися? З чим пов'язати своє життя? Це питання постає перед кожним, якщо він за п’ять хвилин випускник. І от так я б і розривався: чи в бухгалтери, чи у юристи піти вчитися, якби не одне знайомство.
З дитинства у нашому домі поряд з людьми жили тварини: кури, собаки, коти, навіть був папужка. Поки я був малим, про них турбувалися дорослі. А на моє чотирнадцятиріччя батьки подарували мені німецьку вівчарку, але не таку, як у всіх, а чорну красуню. Назвав я її Джессі. Німецька вівчарка - це не та порода, що буде ходити за тобою скрізь, як ото пікінеси чи якісь інші собаки малих порід, та спати на килимку у вітальні. Для неї ми з татом змайстрували вольєр. Вранці та ввечері я воджу її на прогулянки, там навчаю нескладним командам.
Джессі прив'язалася до мене, стала справжнім другом і, як не дивно, саме вона допомогла мені визначитися із вибором професії.
А було все так. Коли їй виповнилось два місяці, ми привели її у Хмельницьку ветеринарну лікарню, щоб зробити перше щеплення. Переступивши поріг закладу, я був вражений великою чергою людей з тваринами. Хтось тримав кошеня, хтось собача, а також дорослих котів і собак, породних і безпородних - усяких! Кожен, незважаючи на хворобу чи настрій, гладив, лащив морально підтримував свого вихованця. Коли ж підійшла черга, нас покликали до іншої кімнати. Це було приміщення з двох кімнат, де хворим чи травмованим тваринам надавали допомогу. На столах лежали або сиділи чотирилапі пацієнти, а поряд стояли їхні стривожені господарі. Працювали ж там троє лікарів: двоє чоловіків та жінка. Пізніше, коли трапилося, що Джессі захворіла - перестала їсти, пити, стала млявою, мало рухалася, не хотіла гратися, а тільки спала, - нам довелося знову везти її в лікарню. Саме тоді я познайомився з Яценком Миколою Олександровичем — невисоким, худорлявим, із добрими очима, веселим характером, вмілими руками — лікарем ветеринарної медицини. Я захопився його роботою. Джессі він надрізав кіготь, краплинку крові, яка виступила, віддав на аналіз. Виявив інфекцію, котру розносить кліщ. Кліща знайшов і знищив. Зробив кілька ін’єкцій та поставив крапельницю. Поки краплина за краплиною ліки потрапляли в організм недужої тварини, ми чекали. Я спостерігав, як вправно і безстрашно Микола Олександрович надавав допомогу іншим хвостатим. Нехай наша Джессі - молода і неагресивна, а там був великий, повний сил вівчар, у його вусі утворився абсцес. Нарив потрібно було відкрити, очистити від гною і знезаразити. Пес лежав на боку вухом догори. Його господар, дужий молодий чоловік, тримав його однією рукою за морду, іншою - за тулуб. Намордник із собаки постійно злітав, пес гарчав, скалився і хотів укусити лікаря. Коли лікар відходив, щоб поміняти інструменти, пес спокійнішав, господар міг витерти піт, що лився із нього. Переляканими і втомленими були обоє: і собака, і його господар. Лише Микола Олександрович, здавалося, не боявся і спокійно виконував свою роботу. А потім, коли рана була оброблена, перейшов до іншого уже нявкаючого пацієнта з гострими, хоч і невеликими зубками та ще гострішими кігтиками. Ніхто із них не міг сказати, що і де його болить, господарі висловлювали припущення, а як у нашому випадку, то і припущень не було. Та ветеринар надавав усім поміч.
Я захопився роботою цього лікаря, та і його колег, бо вони так само безстрашно, ризикуючи своїм життям, підходили до своїх таких різних пацієнтів і рятували їх.
Я вже знаю, що добрий лікар Айболить не під деревом сидить, а працює у ветеринарній клініці, що він полікує і зцілить навіть тих, хто не вміє попросити, бо він добрий і знаючий спеціаліст.
Я обдумую, на які предмети в школі потрібно звернути найбільшу увагу, щоб продовжити навчання у виші та здобути професію лікаря ветеринарної медицини. Думаю, що в мене вийде, бо батьки прищепили мені змалку любов до тварин, а в університеті я здобуду ґрунтовні знання.
Конкурсна робота
«Що я знаю про свою майбутню професію»
Роботу виконав:Хміль Олег учень 9 класу
Паплинецької загальноосвітньої
школи І-ІІ ступенів
Після шкільних років я стану на порозі самостійного життя. Настане час визначити свої уподобання й обрати одну з доріг, на якій би можна було б якнайповніше себе реалізувати.
Нелегко обирати фах. На сьогодні налічується близько чотирьох тисяч різноманітних професій. А потрібно обрати ту, яка б приносила людині задоволення від щоденної праці.
Зараз я навчаюсь в дев’ятому класі, а для себе твердо вже вирішив - стану військовим. У мене є старший брат Сергій, який теж військовий. На даний час він знаходиться в зоні АТО. Він захищає нас усіх, щоб ми спокійно спали, жили під мирним небом. Він - приклад для мене.
Я вважаю, що носити мундир неважко, а от бути військовим за покликанням — справа не з легких. Така людина повинна бути доброю та чесною, справедливою та сильною духом. Життя військового сповнене стресів та емоційних потрясінь. Адже ситуації, в яких вони опиняються, бувають різними, і їм, як і всім людям у світі, нелегко бачити горе та страждання інших. А уявіть собі, що відбувається в душі того, хто бачив смерть? Чия б вона не була: товариша, колеги або звичайної людини. Тут навіть незламному стане тяжко, а військовий, окрім того, буде відчувати провину за те, що не запобіг втратам.
Бути військовим — означає терпіти різні негаразди. Хтось залишає вдома батьків, хтось кохану, хтось дружину з дітьми. Вони не можуть відмовитися або оскаржити наказ командира. Для них служити своїй країні — найвищий обов’язок.
Справжній військовий повинен бути патріотом своєї країни. У деяких ситуаціях це може бути нелегко, адже часом постає питання вибору: виконати обов’язок перед Батьківщиною або відсторонитися і рятувати себе та родину. На мою думку, якщо людина обрала таку професію, то для неї обов’язок перед державою має бути на першому місці. Ось чому можна вважати, що військовослужбовець — це покликання, бо чесноти для цієї роботи потрібно мати в крові.
І врешті-решт військовослужбовець — це людина, що має честь. Не лише гідність, а саме честь. Це те, що змушує його виконувати обов’язки, взірцево поводитись і гордо нести звання захисника своєї країни. А коли вже жінки обирають професію військових, то нам, сильній половині суспільства, має бути соромно за те, що є серед нас такі, що уникають військової служби.
Я мрію після закінчення школи вступити у вищий навчальний військовий заклад, закінчити його й стати офіцером. Професія офіцера - це бойова професія. Вони - захисники, бійці першої лінії! За ними країна. Якщо буде потреба, то саме вони приймають на себе перший удар. Вони не мають права спокійно спати, права спокійно відпочивати. На плечах офіцера лежить така відповідальність; що не порівнянна з відповідальністю будь-якої іншої професії. Так, є така професія - Батьківщину захищати! Професія офіцера - це інтелектуальна професія. Військова справа вимагає знань такого рівня, що на порядок перевершує знання іншої цивільної спеціальності. Професія офіцера - це романтична професія. Якщо чесно, то у військовій повсякденності, розлініяної розпорядком дня, романтики немає. Проте вона є: у кінцевих результатах важких навчань, складних походів, напружених бойових служб, у подоланні непереборних випробувань і, головне, самого себе. Професія офіцера - це гарна професія. Її красять військова форма й бойові нагороди. Її красять повсякденні й святкові військові ритуали. Її красить військова музика пісні, марші, сигнали. Її красить своєрідний військовий етикет. Її красить уміння підкорятися й уміння командувати. Бути офіцером - це красиво! Знайдіть іншу, настільки ж гарну професію. Упевнений, не знайдете! Професія офіцера - це героїчна високоморальна професія. У її основі любов і відданість Батьківщині, готовність жертвувати собою й уміння, якщо буде потрібно, гідно вмерти.
Десь є армії, куди йдуть служити, щоб добре заробити. В Україні йдуть в офіцери, щоб послужити Батьківщині. Вища цінність для військового українця не гроші - Батьківщина. Їхня служба - подвиг! Тому я хочу бути саме офіцером.
ІІ місце
Конкурсна робота
Твір-роздум(есе) «Що я знаю про свою майбутню професію?»
Виконала : Петровська Діана Віталіївна
учениця 10 класу Купільської ЗОШ І-ІІІ ст.
Волочиський район
У житті кожної людини настає момент, коли вона задумується над важливим питанням: ким бути? Професій безліч, але котра з них моя? Як не помилитися?
Є професії, з представниками яких ми зустрічаємося дуже часто: продавці, будівельники, водії ... Є такі, про які ми знаємо дуже мало. А є такі, про які ми і не чули.
Як люди обирають професію, за яким принципом? Престижність, високооплачуваність, можливість кар’єрного росту... Які ж професії найчастіше обирають, в якій сфері? Модельний бізнес, фінанси, комп’ютерні технології, управління... На жаль, майже одиниці обирають робітничі професії та професії, пов’язані з сільським господарством. Але чому? Напевно тому, що працювати у сільському господарстві треба без вихідних і святкових днів, а зарплата мізерна. А що до «інтелігентних» професій? Якщо розібратись, то у більшості випадків теж важка і теж невисокооплачувана робота. То якщо так обиратимуть професію більшість людей, хто ж пектиме хліб, хто виростить для цього хліба зерно, хто прибиратиме вулиці, будинки?
Я до вибору професії підходжу дуже серйозно. Висока зарплата - це, звичайно, відмінно: престиж, повага, будинок, дача, подорожі...
Та хіба можна досягти успіху, якщо професія не подобається? Мені хочеться іти на роботу з радістю, не дивитись на годинник в очікуванні закінчення робочого дня, а мати можливість удосконалюватися в професійному плані, приносити і людям, і собі користь.
Можливо, для когось моє бажання стати лікарем-педіатром банально звучить, і мої слова звучать непереконливо, але я мрію рятувати життя маленьким дітям, лікувати та попереджувати хвороби. Так важко дивитися телепередачі, в яких розповідають про невиліковні хвороби, про те, що тій чи іншій дитині залишилося жити кілька днів чи тижнів. Ти дивишся у повні болі дитячі очі, у пройняті розпачем очі батьків, і страшенно хочеться стати хоч на мить чарівником, щоб врятувати дорогоцінне життя.
Мабуть, усвідомлюю, що у тих, хто лікує, душа повинна сяяти красою, благородством та великим людинолюбством. Вони зобов’язані давати людині надію якісним лікуванням, добрим словом та професійною порадою. Навіть тоді, коли важко боротися з недугою:
В час, коли життя на волосині,
І, здається, зірка вниз летить,
Ти довірся лікарю, людино, -
Від біди тебе він захистить.
Ти довірся тим рукам умілим,
Що творити можуть чудеса,
Людям, що любов’ю й словом щирим
Повертають зорі в небеса.
Білий халат, шапочка, фонендоскоп, градусник, таблетки, ін’єкції, вдячні маленькі пацієнти та їх батьки. Це усе лише «фасад» професії лікаря. Гарна заставка. А насправді - довготривале важке навчання у ВНЗ, практика, не завжди задоволені батьки хворих дітей, подекуди відсутність потрібних ліків, кров, рани, перев'язки, інфекційні хвороби. Але найстрашніше - сказати батькам про смерть дитини.
Зваживши всі «за» та «проти», я твердо вирішила обрати професію лікаря. Адже якщо людині подобається її вибір, то вона не помічає труднощів, а йде до своєї мети. Мрію, та ні, прагну стати лікарем, щоб частіше бачити не сльози, а усмішки, які зігріватимуть рідних.
ІІІ місце
Конкурсна робота
Твір-роздум (есе)
«Що я знаю про свою майбутню професію?»
Виконав: Васін Максим Сергійович,
учень 10-А класу СЗОШ №12 м. Хмельницький
В кімнаті тепло й затишно, а надворі накрапає дощ. Саме час помріяти...
Перегортаю останні сторінки біографії Стіва Джобса. Думки снують одна за одною: підприємець, винахідник; злети — і падіння; падіння — і злети... І нарешті — людина зі світовим іменем! Ще раз перечитую мої улюблені цитати — вислови генія: «Останні тридцять три роки я щоранку дивився у дзеркало і питав себе: “Якщо сьогодні буде останнім днем у моєму житті, чи буду я робити те, що я запланував на сьогодні?”, “Ви хочете все життя продавати підсолоджену воду чи хочете... спробувати змінити світ?”».
Отож, вирішено: хочу займатися улюбленою справою, бути корисним людям, зробити власний вибір у житті.
Як кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». Рано чи пізно настає момент, коли необхідно обрати свій професійний шлях. Багато хто не має власної думки щодо цього питання, тому набувають того фаху, який радять батьки, друзі або знайомі.
На мою думку, такий підхід не правильний, оскільки, якщо сліпо слухати чиїсь поради, то, звісно, можна оволодіти професією, але, скоріше за все, її не любити. Людина буде займатися справою всього життя без задоволення і радості.
На мій вибір майбутньої професії вплинуло те, що одного дня я звернув увагу, як багато прохань у соціальних мережах про допомогу хворим дітям і дорослим. Я зацікавився цим питанням і дізнався, що у країнах Європи не буває таких оголошень, і дослідив, що там розвинена система страхування, яка допомагає важкохворим людям не витрачати багато грошей на лікування. Протягом життя людина виплачує страховій компанії певну суму, яку може собі дозволити. А ця компанія компенсує виплати на лікування, якщо людина захворіє. Цікавий факт: наприклад, в Австрії абсолютно всі громадяни застраховані, і у них практично немає проблем з коштами на лікування.
Отже, мене зацікавила професія спеціаліста зі страхування, тому що я хочу, щоб у моїй країні ніколи не було проблем з коштами на лікування дітей. Я не хочу, щоб в Україні вони помирали лише через те, що їхні батьки не мають достатньо грошей, щоб врятувати життя.
Професія спеціаліста зі страхування дуже відповідальна і важка. В нашій країні, на відміну від країн Європи, страхування зовсім не поширене. Люди не хочуть регулярно сплачувати невелику страхову суму заради того, щоб не мати проблем з оплатою лікування. Вони вважають, що страхові агенти намагаються обдурити їх, забрати гроші і нічого не віддати взамін.
Мабуть, в деякій мірі вони праві, тому що у наш час дуже багато шахраїв, які обдурюють людей. Але я дійсно хочу бути чесним спеціалістом, який піклується про своїх клієнтів і готовий прийти їм на допомогу в будь-який час.
Для того, щоб стати таким спеціалістом, потрібно мати багато знань, певні якості і навички. Я вважаю, що необхідно бути гарним психологом, вміти спілкуватися з людьми, не здаватися після невдач і дбати не про свою вигоду, а про вигоду клієнта.
Для мене прикладом справжнього спеціаліста зі страхування є мій дідусь, який займається цією справою вже багато років. Він допоміг багатьом людям, і вони вдячні йому за те, що він робить для них. Йому можна зателефонувати в будь-який час — і він ніколи не відмовить жодній людині. Я хочу бути таким, як він, і стати одним з найкращих спеціалістів в цій справі.
Мені здається, що ця професія дуже важлива і необхідна, і тому я пов’язую своє майбутнє саме з нею. Я хочу бути щасливим у всьому...
Конкурсна робота
Твір - роздум (есе)
«Що я знаю про свою майбутню професію?»
Виконав: Гуменюк Олег Вадимович,
учень 9 класу Печеської ЗОШ I- III ступенів
Слухай агронома - буде і хліб, і солома.
Народна мудрість
Ким бути? Мабуть, кожна людина замислювалась над тим, що на неї чекає у майбутньому.
Не раз мені доводилося чути від дорослих, як важливо знайти своє місце в житті. Я ніколи над цим не замислювався, бо твердо знав, що моє місце в родині, серед друзів, в школі. І тільки нещодавно зрозумів, наскільки це важливо - обрати свій вірний шлях, який буде пов'язаний ще й з професією!
Яким би не було моє майбутнє, я хочу самостійно творити його та відповідати за свої вчинки, бо головним є не те, чого я досягну в житті, а й те, як я це зроблю.
В майбутньому мені, звичайно, хотілося б плідно працювати, приносити користь не тільки людям, а й своїй країні, і сподіваюся, що мені це вдасться.
Питання: «Ким бути?» - стоїть перед кожним випускником, який сьогодні закінчує середню школу.
Мені б хотілося бути агрономом. Свідомий це крок чи ні? Так, свідомий. І передусім він пов'язаний з бажанням бути корисним людям. Іноді замислююсь над тим, чи потрібна та користь людям? Можна ж просто працювати - і більше нічого. Але, не все так просто. Праця будь - якої людини повинна бути корисною. Хіба не приємно, коли твій труд потрібен іншим?
Я вважаю, що саме професія агронома - найбільш корисна для людей і країни. Агроном - одна з головних фігур на селі. Його основне завдання - вдосконалювати сільськогосподарське виробництво, управляти працею механізаторів, рильників та інших робітників. Надихнув мене обрати таку майбутню свою професію - мій дідусь. Він і сьогодні обробляє і вирощує сільськогосподарські культури на землі в околицях нашого села Печеське.
Але перш, ніж пов’язати своє життя із цією професіє, я маю дізнатися про неї. Багато чого мені розповідає дідусь. Інколи він мене бере із собою на посівну, де я можу побачити ще більше на власні очі. Що ж я знаю про свою майбутню професію?
Агроном — це надзвичайно складна і цікава професія. Але головне, що ця робота творча. Якщо узагальнити всі обов’язки агронома, то його завдання - нагодувати населення планети, яка рік за роком тільки зростає. Агрономи знають, коли і як садити сільськогосподарські культури, чим і як удобрювати, коли прибирати, як вберегти врожай і як його максимально збільшити.
Агроном - це дослідник, який аналізує методи боротьби з шкідниками, розробляє і впроваджує нові. Саме агроном вирішує, що і де потрібно посіяти.
Агроном повинен добре володіти спеціальними знаннями, так як без них неможливо визначити, як саме впливають на врожай такі фактори, як кількість опадів, температура повітря, склади ґрунту, наявність у ньому мінеральних добрив, час проведення посадки та збору врожаю. У такого фахівця дуже цікава робота. Агроном випробовує нові види, нові умови і способи обробки землі. Він планує сільськогосподарські роботи, які ведуться цілий рік.
Це ідеальна робота для тих, хто любить природу, любить експериментувати з рослинами і спостерігати за їх ростом. Крім того, в обов язки агронома входить розробка найкращих складів добрив для даної конкретної місцевості і для конкретних сільськогосподарських культур. Також він контролює процес вирощування насіння та забезпечує створення і правильне зберігання посівного фонду. А для того, щоб правильно і якісно зберегти врожай,потрібні сучасні високотехнологічні зерносховища, ну, а для цього потрібно закуповувати якісне обладнання для автоматизації зерносховищ.
Також великого перевагою цієї професії є досить висока фінансова мотивація.
Отже, агроном - це людина, яка прагне взяти все необхідне від матінки - природи, і при цьому зберегти її первозданний вигляд, людина - яка не просто прагне «нагодувати» увесь світ, а за своїм великим покликанням зобов’язана це робити.
На мою думку, знайти своє покликання - значить виявити себе ц праці, яка найкраще відповідала б складові твої душі, інтересам, способу життя. Потрібно правильно обирати професію, відчувати свої нахили, навчитись
об’єктивно оцінювати себе і свої можливості. Це, на перший погляд, просто, а насправді немає нічого складнішого.
Стати агроном - легко, а от бути ним значно важче. Ця професія вимагає від людини знань, умінь, мужності, сили волі. І навіть за наявності всіх цих рис найважливішою має бути людяність. Ким би ти не був, завжди треба залишатися людиною.
Саме агроном я бачу себе у майбутньому!
Твір-роздум (есе)
“Що я знаю про свою майбутню професію?”
Виконала: Ковбасовська Вікторія Юріївна,
учениця 10 класу Ямпільської ЗОІ1І
I—III ступенів Білогірського району
Потрібно викинути все з голови. Лягти на землю і мовчати. Мовчати до тих пір, доки тиша не почне різати у вуха. Хвилину, десять, сорок... Мовчиш? А тепер уяви себе через десять років. Хто ти? Де ти живеш? Чим займаєшся? Уявив? Я теж.
Я не хочу бути юристом чи ревізором. Я ніколи не буду механіком чи фармацевтом. Я не зможу стати хорошим кінологом чи лікарем (Страх сильніший за мене!). Я хочу допомагати людям, я хочу творити, я хочу, щоб світ знав, хто я.
Я хочу стати архітектором. Спілкуватися з багатьма цікавими людьми, їздити у інші міста, приносити користь суспільству.
Що я знаю про свою професію? Це те, що вона складна і відповідальна. Адже архітектор повинен відмінно знати не лише теорію своєї роботи, але і бути чудовим практиком. Тим більше, рівень кваліфікації архітектора важливий з погляду кар’єрного зростання. І я думаю, що поганому спеціалісту дадуть «зелене світло» в подальшому.
Чим же займається архітектор? Biн придумує основну концепцію будівлі, її зовнішність, пов’язує воєдино всі нюанси. Завдання архітектора спроектувати споруду, яка максимально відповідатиме потребам замовника.
«Це нудно...» - подумаєш ти. З однієї сторони, звісно, цифри, креслення та розміри не найцікавіше, з чим можна пов’язати життя. Але, це лише частина роботи.
Архітектура, перш за все, - заняття творче і людині необдарованій, кар’єру зробити дуже складно. Змалку я любила малювати. Це хобі у мене розвинули батьки та рідні. Вони ніколи не забороняли мені творити (неважливо, чи то малюнки на щойно пофарбованих стінах, чи то одяг для ляльки із портьєр...), за що я їм щиро вдячна. Малювання — стало частиною мого життя. Я малювала плакати, малюнки, стінгазети, згодом брала участь у конкурсах, пленерах, виставках. Але мені було мало. Хотілося чогось більшого. Я вдячна своїй вчительці з образотворчого мистецтва, яка показала мені, що я на це здатна. І саме з цього моменту я вирішила ким я буду, варто лише набратися терпіння. Терпіння - запорука успіху. Шлях від «підмайстра» до провідного архітектора в середньому займе не менше десяти років. Але воно того варте.
Хоча, можливо, спробувати себе у журналістиці чи психотерапії? І те, і інше також приваблює мене. Проте. Ні! Не хочу! Не зможу... Мені надто важко знаходитися постійно в епіцентрі подій. Мені надто страшно давати поради людям, коли я не можу розібратися в собі. Усе - таки творити для мене ближче. Вирішено. Я стану майстром своєї справи. Я буду щодня наполегливо йти до своєї мети. Мене не зупинять труднощі. Я вивчу «бісову» математику.
Моя робота буде приносити радість, самоствердження і хорошу заробітну плату. Я розумію що я цього хочу!
А що вирішив ти?